Українська письменниця, лауреатка Шевченківської премії, очільниця Спілки письменників України – усе це про видатну діячку Ірину Вільде. У матеріалі на ichernivchanyn.com ми більш детально дізнаємось про діяльність письменниці.
Дитинство
Дарина Макогон, таке справжнє ім’я письменниці, народилась у 1907 році у Чернівцях. Її батько був вчителем та письменником, а мати – німкенею. Також дівчина мала двох старших братів, які після Другої світової війни емігрували до Німеччини та США.
У 1922 році Дарина навчалась у Чернівецькій гімназії. Згодом місто окупувала Румунія. Тож сім’я Макогонів вирішила переїхати до Станиславова. Але попри цей переїзд, дівчина назавжди зберегла любов до буковинського краю. У новому місті Дарина навчалась у гімназії Українського педагогічного товариства. Саме під час навчання дівчина починає писати.
У 1926 році було опубліковане перше оповідання юної письменниці. “Марічку” надрукували у тижневику “Український голос” у Перемишлі. Через два роки Дарина вступила до Львівського університету на гуманітарний відділ. Під час навчання брала активну участь у студентському гуртку україністів. У ньому молодь виступала з доповідями на мовознавчі та літературознавчі теми, читала та обговорювала власні твори, деякі з них публікувалися у періодиці.
У 1930 році Дарина не склала екзамени в університеті, через політику пацифікації у Львові. Повернувшись додому, дівчина почала працювати у редакції журналу “Жіноча доля”. Також вона стала відповідальною редакторкою щомісячного додатка до журналу “Світ молоді”.
Творчість
Протягом 30-х років 20 століття Ірина Вільде активно створювала нові твори. Інколи вона публікувалась у газеті “Діло”, “Назустріч”, “Новий час”. У 1935 році у львівському часописі “Нова хата” вона видала під псевдонімом “Ірина Вільде” повість “Метелики на шпильках”. У 1936 році письменниця отримала нагороду Товариства письменників і журналістів імені Івана Франка у Львові.
Рання творчість Ірини Вільде належить до неоромантизму та символізму. Також на письменницю вплинуло знайомство з Ольгою Кобилянською та Михайлом Яцковим.
Загалом її дуже жіночі, чуттєві, інтимні, і водночас з цим прості. І автобіографічні. Вони — про кохання, зраду, про жіноче серце, таке неприборкане та химерне.
Скажімо оповідання “Метелики на шпильках” розповідають про навчання письменниці у Чернівецькій гімназії. У 60-х роках 20 століття Ірина опублікувала повість “Повнолітні діти”, яка разом з “Метелики на шпильках” і “Б’є восьма” складала цикл “Метелики на шпильках”. Твір розповідає про оду дівчину, Дарку Попович, прообразом якою виступала сама Вільде, про життя молоді на окупованій Румунією Буковині та про перше кохання до хлопця на ім’я Данко.
Життя після війни
У 1944 році письменниця разом з синами оселилась у Львові. Попри радянський режим, Ірина Вільде не приховувала, що є письменницею націоналістичного спрямування і всюди, де тільки могла, пропагувала українську мову. Вона не сприймала радянську диктатуру. В її творах не згадувалися Ленін, партія, Сталін. Але водночас письменниця отримувала визначні державні нагороди та зі своїми сміливими поглядами мала змогу виїжджати у складі делегації радянських письменників до США і до Японії.
У 1965 році за роман “Сестри Річинські” письменниці було присуджено Шевченківську премію. Згодом Ірина Вільде стала очільницею Спілки письменників України у Львові. В організації вона запровадила традицію наприкінці року проводити літературний вечір, на якому збирались письменники та читали свої твори.
Протягом тривалого часу Ірина Вільде хворіла на розсіяний склероз. У 1982 році жінка померла. Її поховали на Личаківському цвинтарі у Львові.
