На Буковині традиція завжди була більше ніж ремесло. Тут мистецтво виростало з побуту, з родинної пам’яті, з праці рук, що знали розмірені рухи прабабусь і дідусів. На цих гірських землях орнамент не вигадували – його успадковували. Кожен візерунок мав свій голос і свій корінь, пише ichernivchanyn.com.
Саме в такому оточенні народився й формувався іконотворець Дмитро Сивак – майстер, чия творчість поєднала у собі силу традиції та шлях сучасного художника. Його роботи впізнають за теплом дерева, продуманою символікою й тихою молитвою в кожній лінії. Та перед тим, як стати відомим майстром сакрального мистецтва, він пройшов довгу дорогу від перших дитячих малюнків на печі до монументальних композицій і іконостасів, що нині прикрашають храми та музеї України й світу.
Коріння не губиться…
Мистецький шлях Дмитра Сивака неможливо відокремити від його походження. Він народився в селі Мариничі на Путильщині, а згодом родина переїхала до Іспаса на Вижниччині. Саме там у середовищі щоденної побутової праці, де ремесло було частиною родинного укладу, формувався майбутній митець. У сім’ї Сиваків ремесло передавалося природно – як спосіб життя. Мати Дмитра, Анна Дмитрівна, була відомою майстринею ткацтва, вишивки та писанкарства. Її роботи зберігали традиційну орнаментику Гуцульщини та прикрашали оселі не лише в Іспасі. Уміння йшло від поколінь, узори, техніки та відчуття кольору переймалися ще від бабусі.
З боку батька також тягнулися ремісничі лінії. Батько вмів зводити дерев’яні будівлі та працювати з деревом тонко й уважно, а дід і його брати були знаними майстрами на Путильщині. У цій атмосфері дерево змалечку було для Дмитра не матеріалом, а живим простором, у якому прихована форма лише чекає свого виявлення.
Подальше навчання стало закономірним кроком. Дмитро вступив до Вижницького училища прикладного мистецтва (нині коледжу), де під керівництвом досвідчених майстрів відкрив для себе глибину гуцульського різьблення. Він не просто опанував техніку, а увібрав традицію як мову, в якій говорять про світ і людину. Поступово цей родинний і професійний досвід визначив його творчу особистість і привів до становлення як одного з провідних майстрів сакрального та монументально-декоративного мистецтва.
Серед викладачів, які були носіями глибинної культури, його здібності отримали правильний напрям. Наставники побачили в ньому особливий зв’язок із різьбленням – майбутню основу його творчості. Але Дмитро однаково тяжів і до малярства, і до графіки. Усе вивчав допитливо та з повагою до ремесла. У коледжі він навчався мислити композицією, відчувати ритм і символіку ліній. Це був час, коли талант почав набувати форми. І водночас час, коли він ще тільки шукав власний голос у традиційній мові гуцульського орнаменту.
Школа ремесла передавалася не словами, а поглядом і дотиком. Коли старші працювали, діти спершу спостерігали, потім допомагали, і зрештою ставали продовжувачами. Так і Дмитро з малих років упізнавав красу в простому: у дерев’яній дошці, в лінії орнаменту, у рівних ударах різця. Закладена в родині повага до ручної праці стала основою його світогляду. Звідси – любов до матеріалу, стриманість, уважність до деталей. Ця тиха спадщина згодом виявиться ключем до його майбутнього в сакральному мистецтві: він ніколи не працюватиме «проти дерева», лише у співпраці з ним – як це робили покоління до нього.
Сакральний вектор творчості
Професійне опанування гуцульського різьблення стало не лише технічною навичкою – це було поверненням до внутрішніх початків. Дмитро почав виготовляти різьбярські інструменти самостійно, як колись робили це майстри роду Шкрібляків. Його орнаментика ніколи не була механічним повторенням традицій. У ній з’являлися «сонечка», «ружі», «копаниці», але кожен мотив мав власну логіку і внутрішню музику.
Його роботи впізнавали за щирістю. У них не було надмірної декоративності – лише простір, світло і глибина. Саме ця внутрішня стриманість привела його до монументальних композицій, що прикрасили громадські будівлі в різних містах України. Художник не прагнув ефекту, але його твори запам’ятовувалися. Через дерево він говорив про людину, про традиції, про те, що краса може бути повсякденною і водночас сакральною.
Так вже тридцять років Дмитро працює з іконою та церковним різьбленням. Цей напрям став для нього не тільки професійною сферою, а внутрішнім покликанням. Ікони, створені ним, мають рідкісну рівновагу: вони точні у каноні, але водночас живі, світлі, без надмірного пафосу. Різьблений іконостас, виконаний за власним проєктом, показує, наскільки вміло він працює з композицією, пропорціями, простором храму.
У сакральній тематиці особливо важлива чесність, і саме вона є основою його роботи. Тут немає місця декоративній красі, тут потрібна внутрішня тиша. Дмитро не створює образів зовні – він шукає їх у дереві, ніби відгадує те, що було закладене в матеріалі до нього. Його мистецтво світле й відкрито звернене до віри як стану, а не лише форми. Саме тому роботи майстра зберігаються у храмах, музеях та приватних колекціях різних країн, бо вони несуть почуття – зрозуміле без перекладу.
Відповідальність перед традицією
Попри визнання і нагороди, Дмитро не втрачає зв’язку з корінням. Він повертається до Іспаса, де сформувалися його перші уявлення про світ, і до Мариничів – до витоку роду. З теплотою згадує дитячі роки, людей, які передали йому розуміння праці та честі. Важливим для нього є не лише мистецтво як таке, а спільність – культура, що живе через людей. Тут сама природа і місцевість – зцілює і надихає.
Для нього руйнування традиційного вигляду гуцульської хати – це не тільки про будівлю, це про втрату пам’яті. Він знає, як легко знищити непомітне, але важливе. Тому його творчість – не просто авторський доробок, а свідома участь у збереженні спадщини. Через дерево, лінію, орнамент він передає те, що колись передали йому: любов до краси, що народжується з праці та віри.
Мистецтво душі: ювілейна експозиція в Івано‑Франківську
Він є членом Національної спілки художників України з 1985 року та Національної спілки майстрів народного мистецтва України з 1997 року, лауреатом обласної премії ім. Ярослава Лукавецького в галузі образотворчого мистецтва та архітектури. Твори митця зберігаються в численних музеях і приватних колекціях. У 2009 році йому надали звання заслуженого майстра народної творчості України.
А 26 жовтня цього року в Івано‑Франківську відкрилася персональна виставка Дмитра Сивака, присвячена до 75‑річчя митця та півстоліття його творчості. Експозиція зібрала найрізноманітніші роботи – від ранніх графічних зарисовок і орнаментальних виробів до авторських ікон і монументальних композицій, які стали знаковими в його доробку. Під час урочистостей міський голова вручав митцю медаль «Гордість Івано‑Франківської громади» – знак визнання його внеску в культурне життя регіону.
Виставка створила не лише простір для перегляду, а й майданчик для діалогу з публікою. Тут відвідувачі могли ознайомитися з відеодоповненням, що демонструвало процес створення іконостасів та різьблених тривимірних композицій художника.
Особливою увагою користувалися роботи з сакральної тематики, де матеріал – дерево, фарба, інкрустація – служив містком між народною традицією й сучасною художньою формою.
Тож пишаємося нашим земляком, який зумів не тільки запалити талант на небосхилі українського іконопису, а прославити Буковину своїм ім’ям, навіть перебуваючи за її межами. Людиною, яка вдихає душу в дерево і творить сакральні речі своїми руками…