Буковина завжди була землею ремесел. Тут протягом століть народжувалися унікальні техніки обробки глини, дерева, шкіри та тканин. Вироби місцевих майстрів – від традиційних вишиванок і ліжників до кераміки та бондарства – не лише прикрашали побут, а й зберігали культурну пам’ять регіону, пише ichernivchanyn.com.
Сьогодні на Буковині живуть люди, для яких ремесло стало справою життя. Вони зберігають старовинні технології, передають знання молодшому поколінню і водночас творять нове, поєднуючи традиції з сучасними художніми підходами. Кожен майстер та майстриня – це жива нитка, що з’єднує покоління та відтворює дух краю через матеріал: глину, дерево, тканину чи шкіру.
У цій статті розповідаємо про майстрів Буковини, які щодня доводять, що народне ремесло – не просто традиція минулого, а живе мистецтво, яке продовжує надихати й навчати нових поколінь.
Ганна Вережак – берегиня кольорової традиції
На Буковині кожна писанка – це не просто орнамент, а молитва, історія, закодований світ предків. Це мистецтво живе й досі завдяки людям, які бережуть і передають його молодим. Одна з них – Ганна Вережак із Яблуниці, майстриня з писанкарства, педагогиня і дослідниця народних символів.
Ганна Вережак багато років навчала дітей мистецтва писанки. У Яблуницькій школі у свій час вона створила гурток, де школярі не просто малювали, а пізнавали глибину народних знаків – “сонечка”, “безкінечники”, “дерева життя”. Її мета, щоб кожна дитина відчула: писанка – це жива ниточка, яка поєднує покоління.
«У писанці – душа нашого краю. Її не можна навчити без любові, бо кожен знак має свій зміст і силу», – каже майстриня.
Пані Ганна не лише створює писанки, а й систематизує знання про це давнє ремесло. Вона розробила орієнтовну програму для гуртків писанкарства у гуцульських школах, написала книжки «Мистецтво узору на писанці», «Писанкарство», а також стала співавторкою навчального посібника «Основи художніх промислів» для старшокласників.
Завдяки її праці писанкарство перестає бути «святковою забавою» – воно повертається в освітній простір як жива культура, частина нашої ідентичності.
У 2017 році Ганна Вережак отримала обласну премію “За збереження, відродження та розвиток народного мистецтва Буковини”. Її роботи експонувалися на виставках у різних містах України, а сама майстриня представляла край на міжнародних з’їздах писанкарів. Для Ганни Вережак писанка – це не просто розписане яйце, а світ у мініатюрі. Це відродження, молитва, пам’ять. Тому її роботи – яскраві, точні, сповнені любові до землі та людей.
Михайло Кочерган — останній чинбар Путильщини
У Карпатах усе має свій запах. Свіже сіно, смола, деревина, дим від печі. А в Михайла Кочергана – запах шкіри. Такий, що з дитинства нагадує йому майстерню, де кожен шматок шкіри перетворювався на добротний кожух чи постоли.
Сьогодні він – один із небагатьох, хто зберіг і продовжив це стародавнє ремесло – чинбарство, тобто мистецтво вичинки й обробки шкіри.
Михайло живе й працює в селі Довгопілля на Путильщині. За фахом він учитель історії, але серцем – майстер, що береже традицію. Його руки вміють розпізнати якість шкіри ще до обробки: «Тут не можна поспішати. Треба чути матеріал, як дерево – стук сокири. Кожна шкіра – своя історія».
Він не просто працює, а досліджує ремесло. Збирав старі описи, розпитував старших чоловіків, які ще пам’ятали, як у селах вичиняли шкіри без жодних хімікатів – тільки сіль, кора дуба, терпіння і молитва. Результатом багаторічних пошуків стала книга «Чинбарство», яку Михайло Кочерган видав кілька років тому. У ній – не лише технологія вичинки шкіри, а й роздуми про людей, що тримали ремесло на плечах.
«Я боявся, що знання зникнуть разом із тими, хто їх носить у пам’яті. А книжка – то спосіб зберегти їх для майбутніх поколінь», – каже майстер.
Його праця – не просто ремесло, а частина історії Буковини, яку він записує руками, що пахнуть дубовою корою. Попри майстерність, Михайло не замкнувся у своїй справі. Як педагог, він проводить зустрічі з дітьми, розповідає про традиційні промисли, пояснює, як ремесло формувало побут і характер гуцулів. Каже, що «вичинка шкіри – це те саме, що виховання людини: треба час, терпіння і правильна основа». Проте сам визнає – послідовників дедалі менше. Молодь не бачить у цьому ремеслі прибутку, а тим часом старі технології можуть зникнути.
Марія Лахман — вишивальниця, яка творить однією рукою
У маленькому гірському селі Яблуниця на Буковині вишивка – не просто прикраса. Саме тут живе Марія Лахман, жінка, яку називають “золотими руками Путильщини”. Вона створила понад дві сотні унікальних вишиваних робіт – і все це однією рукою.
Марія Лахман почала вишивати ще в дитинстві. Каже, що нитки й голка завжди були для неї способом висловити себе. Та в сімнадцять років сталася трагедія: під час нещасного випадку дівчина втратила кисть лівої руки.
“Плакала, бо думала, що вже ніколи не зможу вишивати”, – згадує майстриня.
Але одного дня вона вирішила, що не здасться. Взяла голку, притисла край полотна до культі й почала тренуватися. Так навчилася вишивати однією рукою, з такою точністю, що багато хто не може повірити своїм очам.
Сьогодні у творчому доробку Марії Лахман – понад 250 вишивок: рушники, сорочки, ікони, портрети, герби України, Буковини, Чернівців і Путили. Кожна робота – це історія, яку вона “пише” нитками. Її рушники прикрашають церкви, музеї, домівки знайомих і друзів. Але сама майстриня каже, що жодної роботи ніколи не продала:
“Я не можу продати те, що робила душею. Це, як дитина – кожну люблю по-своєму.”
Вишивання для пані Марії – не просто ремесло, а терапія душі.
“Коли вишиваю, то забуваю про свої болячки”, – каже вона.
І справді, її роботи ніби випромінюють тепло. Сусіди часто заходять подивитися на нові рушники, а школярі приходять по науку. Так майстриня передає знання – тихо, просто показуючи, як нитка з’єднує серця.
За свій внесок у розвиток народного мистецтва вона не раз отримувала подяки та відзнаки від місцевої влади. Але головна її нагорода – це погляди людей, які зупиняються перед її роботами й довго не можуть відірвати очей.
Сергій Богопольський – сучасний гончар Буковини
У Чернівцях живе майстер, який поєднав традиції гончарства та сучасне художнє бачення. Його звати Сергій Петрович Богопольський, і він уже понад тридцять років присвячує життя кераміці. Його роботи – це не просто посуд чи декоративні вироби, а маленькі історії, які оживають у глині.
Після закінчення Чернівецької ЗОШ № 33 Сергій продовжив навчання у Вищому професійному художньому училищі № 5 у Чернівцях. Там він здобув кваліфікацію налаштувальника технологічного обладнання, але серце майстра тягнуло до глини.
У 1990 році він остаточно обрав ремесло гончарства, і з того часу його творчість не перестає дивувати. У 2015 році Богопольський став членом Національної спілки майстрів народного мистецтва України, а у 2021 році отримав Почесну відзнаку Чернівецької ОДА «Вдячна Буковина» за внесок у розвиток народного мистецтва.
Сергій спеціалізується на художній кераміці: гончарні горщики, кухлі, тарелі, підсвічники, музичні інструменти, амфори – у його роботах поєднуються традиційні українські форми з елементами давніх культур, зокрема трипільської.
Кожен виріб майстра – це синтез історії та сучасності. Він досліджує стародавні технології, вивчає орнаменти та відтворює їх у сучасних формах, перетворюючи глину на справжні витвори мистецтва. Богопольський не лише створює власні роботи, а й навчає молодь: з 2010 року він очолює гурток «Художня кераміка» у Чернівецькому міському палаці дітей та юнацтва. Тут діти вчаться працювати з глиною, знайомляться з технологіями обробки та розпису, а головне – переймають любов до ремесла. За словами майстра, кераміка – це не просто ремесло, а спосіб з’єднати покоління:
Його роботи експонуються на виставках, а учні гуртка продовжують передавати техніки та навички далі. Приклад майстра доводить, що ремесло – це живе мистецтво, яке розвивається й надихає нові покоління. Завдяки таким майстрам Буковина зберігає свою культурну ідентичність і передає її далі, поколінням, які прийдуть після нас.