Архітектурні та соціальні бар’єри Чернівців у відношенні до особливих людей

23. April 2020 Yelyzaveta Supivska

«Щось не так із дитиною» – це, мабуть, найбільший кошмар кожної вагітної жінки, яка малює в уяві картини близького майбутнього. Ніхто не застрахований від того, що біда впаде саме вам на голову. І ви подумаєте, що життя закінчилося. Найбільш оптимістичні, сповнені віри люди, звичайно ж, сподіватимуться на краще. Краще в цьому разі означає, що дитина видужає, стане на ноги, буде, умовно кажучи, повноцінною. Натомість правда в тому, що навіть якщо дитина не видужає, яким і куди буде її шлях – залежить від вашого вибору. Читайте детальніше на ichernivchanyn.

Історичне підґрунтя

На майданчику дитині, яка не ходить і навіть не сидить самостійно, робити особливо нічого. Забігаючи трохи наперед, скажу, що зміни, які відбулися за останні декілька років у сфері інклюзії, – разючі. Однак ще якихось п’ять років тому соціум не був готовий до інтеграції особливих дітей. Соціум був жорстокий. Власне, він завжди такий, просто підвладний тенденціям і трендам, часом позитивним.

Це наша важка совкова спадщина. У найкращій у світі радянській країні, ясна річ, не могло бути жодних калік. Усі мали бути здоровими, красивими та сильними, щоб повноцінно та натхненно ходити на паради і будувати комунізм. Тому щодо пацієнта з вираженою інвалідністю було два протоколи: або поставити на ноги, або відправити в спецзаклад. Третього не дано. Звідси і тотальна установка на безкінечне маніакальне лікування, і – до речі – недоступність середовища. Навіщо в радянські часи були пандуси та ліфти, якщо всі, хто не міг ходити по сходах, були заховані в інтернатах?

Про тенденції у розбитті бар’єрів

інклюзія

Що ж гірше: бар’єри архітектурні чи бар’єри ментальні? Напевно, гірше друге, бо з нього випливає перше, а ніяк не навпаки. Прикметний випадок трапився в Чернівцях. Під час засідання обласного комітету забезпечення доступності порушили питання про ліфт у приміщенні облдержадміністрації. Власне, порушили його давно, але тільки тепер заступник голови ОДА зініціював виділення коштів на проектно-кошторисну документацію. Тобто важливе інклюзивне питання, котре роками висіло в теорії, нарешті рушило в бік практики.

Новина того ж дня опинилася на сайті ОДА та набула розголосу в місцевих медіа. Здавалося б, новина цілком позитивна, але… Читачі новинних сайтів почали фонтанувати негативними коментарями. Хтось обурювався, що не можна робити такого свавілля в пам’ятці архітектури, хтось волав, що гроші розкрадуть, хтось іронізував, що чиновникам уже ліньки по сходах ходити. Та загалом усе це викрило одну і ту ж ментальну установку, яку пострадянські суспільства досі не можуть подолати.

Вона полягає в тому, що людей з інвалідністю не сприймають як повноцінних членів суспільства. «Навіщо ліфт, якщо приймальня громадян розташована на першому поверсі?» – обурювалися читачі. Ніхто й близько не мав у голові думки, що людина на візку може прийти в адмінбудівлю не просити чогось, а, наприклад, працювати. Засідати в сесійній залі як депутат або ж обіймати якусь посаду в облдержадміністрації.

Але хороша новина в тому, що зміни таки відбуваються. Поступово, з дня в день, з тижня в тиждень змінюється співвідношення позитивних і негативних реакцій на особливих людей. Під негативним маю на увазі не якусь агресію чи заперечення, а переляк і закритість. Очевидно, що це ефект від проговорювання теми. Інклюзія стала-таки суспільним трендом.